nb: NG

Тільки хотіла написати панегірик журналу National Geographic. Про те, як я дитиною розглядала випуски 1960-1970-х, як англійський журнал повернувся до нас у 90-ті, про те, як цієї зими вже українське видання журналу радувало людей у лікарнях, допомогало накрученим пропагандою пенсіонерам попуститися і відрефлексувати. Цей журнал завжди був для мене ніби перепусткою між всіма фізичними кордонами і тими кордонами, які люди можуть спорудити у власній голові.
І тут такий «подарунок» з картою «Новоросії»!
http://news.nationalgeographic.com/news/2014/09/140905-ukraine-cease-fire-russia-invasion-geography-history/#
Шо саме інтіресне: отаке висить четверту добу, і ніхто його не знімає і не вибачається.

все про капці

Заговорили про українського солдата в капцях на фото з недолугої статті у NG.
Згадалося, як у 86-87 роках я ходила в 3 "В" клас школи № 3 в Геленджику (батько відправив нас із бабусею подалі від Чорнобилю). Дзвоник на урок, заходить до класу мій однокласник Макс Лаврінович (я звичайно викривляю чужі прізвища або замінюю на всякі ХХХХ, але тут нічого не мінятиму) і вітається зі своїми друзяками: "Зіг хайль!" Ті відповідають так само.
Мені захотілося залізти під парту...
Ну, вчителька побачила це і змогла адекватно їх насварити. Чесно кажу, що адекватно. Бо я (у 9 років!) боялася, що її слова перетворяться на істерику, і тому до моїх однокласників не дійдуть.
Я потім цю історію розповідала своєму чоловікові. З круглими очима кажу, як так могло бути, що мені в такому віці було зрозуміло, що "фашизм" (тобто нацизм) - це абсолютне зло, а моїм одноліткам (да іщо з таким фамілійом і профілем) - ні.
А чоловік каже: чого ж дивного? Для дітей виглядало привабливо, що у німців у фільмах блискуча форма, дисципліна, усталена виразна форма вітання. А наші показані хто у чому, зім'яті якісь, разгільдяї, "зате душевні". Ясно, що дітям хотілося наслідувати зовнішні прояви німців.
Це я до чого? Та просто.

збережу