luowentong

Тема нашої лекції — Китай як дзеркало наших вавок у голові. Або ж екскурс в історію костюму та дипломатичного етикету.
Неймовірно радують диванні політологи-культурологи, коли пророкують, як Сі мститиметься ПТН за образу дружини.
По-перше, смішно, коли світовому лідеру приписують свідомість і мотивацію базарної баби. Та не доїдала, накопичувала на дублянку, аж тут сусідка презирливо глянула на її куртку — і вже баба несе гроші на півдублянки провідіце Аксіньє, шоб та навела порчу, і сусідка зламала ніготь. Сподіватися, що китаєць забуде всі свої цілі й зосередиться на такому дріб'язку — ну анекдот жеж!
Ви гадаєте, що китаєць не знає, з ким доводиться мати справу, що його може збентежити окремий епізод у спілкуванні з російським лідером?
По-друге, приписують китайцям близькосхідні заморочки у ставленні до жінок. Думають, мабуть, що китайській жінці заборонено спілкуватися з іншими чоловіками, крім родичів. Чи думають, що вона така дура, що почувається самотньою, поки її чоловік розв'язує робочі питання. Мабуть, таким стереотипом керувався і сам ПТН, коли вирішив зобразити піклування.
Все це глибоко неправда. Китайська жінка нічим себе не компрометує, спілкуючись зі стороннім чоловіком.
І сміх її цілком природній. Китайці обох статей завжди і над усім сміються: бачать лімузин - сміються, бачать возика з віслюком - сміються, хтось спізнився на потяг чи зробив нову зачіску - сміються.
Єдине, що мусить зробити правильна китайська жінка — це після бесіди зі сторонньою людиною (байдуже, якої статі) переповісти чоловікові весь діалог близько до тексту, додавши певні висновки наприкінці. Це робиться легко, як дихання: «Він мені каже. А я йому кажу. А він каже. І дав той плед. Іноземці не розуміють нашого костюму.»
Костюм, щоправда, не зовсім ханьський. Такий фасон був запозичений у маньчжурів не більше 300 років тому. Сучасне вбрання із закосом під традиційне шиється зараз «в абліпку», проте все одно має багато шарів тканини: шовковий чи атласний назовні, бавовняна або м'якіша шовкова підкладка - до тіла. Між цими шарами може бути ще підкладка з вати чи синтепону. Тому погожої пекінської осені в такому костюмі можна чудово обійтися і без пледа, і без верхнього одягу.

Отже, ні в зовнішній політиці Піднебесної, ні в особистому житті її очільника не сталося жодних змін. Take it easy.

Один із записів приховала, оскільки завтра - день тиші. Після виборів поверну. Порегочемо (чи поплачемо) разом.

Майже рік бігаю по місту з клунками в кілька разів частіше, ніж раніше.
Клунки бувають різні. Рідним, для різних доброчинних організацій... Все для інших.
А тут новина: на сайті ботсаду ім. Гришка сказано, що вони розпродують деякі рослини. Дівер мене питає, що я хотіла б. Я хотіла б банан. Звичайно, чого ж мені найбільше бракує в цьому житті? Згадалося, як у 3 класі всі писали про свою мрію. Я написала: "Хочу виправити свої оцінки з математики. Хочу, щоб у світі не було війни." (Ми всі були доведені до неврозу розповідями про ядерну війну: трохи поміркувавши, я зрозуміла, що мої переживання щодо математики - фігня, якщо доведеться сидіти в бомбосховищі.)
А тепер я знаю, що сама я війну не зупиню. І мені потрібна рослина.
"Банан" римується з "диван".
Про московського поета Рудермана розповідали байку, буцімто він у день смерті сталіна купив собі диван і тяг його на санчатах вулицею. Натовп Рудермана ледь не лінчував за таке зухвальство. Хтось за нього вступився, мовляв, шо ви від нього хочете, він же п'яний! А Рудерман відповідає: «Совершенно я не пьян. Я - писатель Рудерман. Я купил себе диван. Я везу себе диван.»
Згадала цю байку і уявила, як я з Печерська на Троєщину везу собі банан... Хай йому грець!

Давно хотіла потішити товариство цією бувальщиною, хотіла літературно це розписати. Аж тут кляті соцмережі спонукали викласти все стисло. Просю.

У 15 років - у 1992 році - я блискучо розпочала журналістську кар'єру: батьків знайомий почав працювати одним із редакторів газети «Комерційні вісті», і запросив мене написати про грошовий обіг в Україні від княжих часів і до сьогодні, про драгмєтали і таке інше, бо воно мені потім буде корисно для вступу до вишу.
Я сумлінно заповзялася, видала на гора цілком дорослі тексти. Отримала свої примірники і гонорари.
Наш знайомий все обіцяв познайомити мене з їхнім головним редактором - «такий юний, 19 років». Навіть мене на той час це якось бентежило,у притомного главрєда в 19 років я не могла повірити. Чи це підстава, чи йому не 19? Ще й однокласник у мене був - Олег Ляшенко, страшний дурень, а тут ще главрєд - Олег Ляшко. Вправлялися з батьком у дотепах на цю тему.
Потім газета перестала існувати, тому четвертий мій текст - про коштовне каміння - нікуди не пішов.
Через рік, 17 серпня 93, мене виликали в будівлю кмда, в один з кабінетів третього, здається, поверху, до слідчого Леоніда Петровича Гречки. Він розслідував розкрадання казьоних автівок нашим главрєдом, якого я так жодного разу не побачила. Главрєд робив це - і розкрадав, і газету видавав - під патронатом тодішнього голови мвс.
Але потім злі люди намовили Олега Ляшка опублікувати в цій газеті компромат на міністра - мовляв, йому і так недовго сидіти в кріслі. А міністр всидів - і завів справу на свого юного компаньона-дурника.
Слідчий казав: «Буде група.» Леонід Петрович дві години мене мурижив, все шукав старі «відомості» на гонорари серед паперів у себе на столі. Коли батько (неповнолітні дають свідчення у присутності батьків або опікуна) втрутився, відомості знайшлися за три хвилини. Слава Богу, мене більше не викликали, нашого знайомого редактора теж не посадили, і вся справа розсмокталася так само несподівано, як і виникла.
«Цо то біло?» Короче, як добре, що я з ним ніколи і не зустрічалася, хоча працювала на нього.

«В свободное время я люблю есть. И у меня появилось больше возможностей пробовать вкусные блюда после того, как я стал активистом. Потрясающе, когда можно съесть восхитительную еду вместе с близкими по духу людьми». - Джошуа Вонг 黃之鋒, 17-річний лідер Сянганського Майдану.
«Поесть» - це вам не побухать. Начувайтеся!

Сьогодні - 100 років від дня народження моєї бабусі Лідії Анни Логвин (у дівоцтві Цемґал).
«Дарунок» бабусі? Я думала розповідати своїм дітям про те, як батькова мама замінила мені біологічну матір. Чи про бабусин фах - зараз він дуже модний і називається «ландшафтний дизайн». Або про її чудове володіння німецькою - після кількох класів ризької гімназії бабуся, навіть з усіма спотвореннями свідомості, яке викликає ракова інтоксикація, за півроку до смерті перекладала мені з німецького журналу про... Еліса Купера і лізла в словник за невідомим їй запозиченням «fan»!
Але нема кращого подарунку, ніж очищення від лєніна міста, де її батько був замучений у в'язниці, коли вона була на п'ятому місяці вагітна первістком - моїм батьком.

Минулого понеділка до доньки в гімназію вже приходив поранений у руку доброволець (звідки і як його звуть - дитина не запам'ятала). З її слів, він і в цивільному житті мав щось спільне зі стрілецькою зброєю. Розповідав, які риси важливі, щоб бути снайпером, і про обстріли. (Дитину найбільше приголомшило розказане про артилерію.) Потім були питання. Донька каже:
- А ще у нас такі дивні дівчата є. Ну, ти не подумай, це не в нашому класі. Одна питає в нього: "А ваша родина вами пишається?" Він отетерів, потім каже: "Вони за мене хвилюються."

(А ще гімназія зібрала 31 тисячу гривень в акції "Ліки замість квітів", і старшокласники понесли ці гроші родичам трьох дуже важко поранених.)

ФБ сьогодні подарував офігєй - неологізми "ожовтоблакитнити" і "ожовтоблакитнення".

Заговорили про українського солдата в капцях на фото з недолугої статті у NG.
Згадалося, як у 86-87 роках я ходила в 3 "В" клас школи № 3 в Геленджику (батько відправив нас із бабусею подалі від Чорнобилю). Дзвоник на урок, заходить до класу мій однокласник Макс Лаврінович (я звичайно викривляю чужі прізвища або замінюю на всякі ХХХХ, але тут нічого не мінятиму) і вітається зі своїми друзяками: "Зіг хайль!" Ті відповідають так само.
Мені захотілося залізти під парту...
Ну, вчителька побачила це і змогла адекватно їх насварити. Чесно кажу, що адекватно. Бо я (у 9 років!) боялася, що її слова перетворяться на істерику, і тому до моїх однокласників не дійдуть.
Я потім цю історію розповідала своєму чоловікові. З круглими очима кажу, як так могло бути, що мені в такому віці було зрозуміло, що "фашизм" (тобто нацизм) - це абсолютне зло, а моїм одноліткам (да іщо з таким фамілійом і профілем) - ні.
А чоловік каже: чого ж дивного? Для дітей виглядало привабливо, що у німців у фільмах блискуча форма, дисципліна, усталена виразна форма вітання. А наші показані хто у чому, зім'яті якісь, разгільдяї, "зате душевні". Ясно, що дітям хотілося наслідувати зовнішні прояви німців.
Це я до чого? Та просто.

А виставка «Життя води» не закрилася, і ви можете побачити китайський живопис «про воду» ще протягом двох тижнів.
На жаль, чайної церемонії вже не буде, бо «Будинку чайного майстра» більше не існує, але перед закриттям виставки ми ще вигадаємо якусь додаткову подію.